Як сьогодні захищають українську мову – інтерв’ю із Уповноваженою з захисту державної мови

Питання захисту української мови завжди залишалося болючим і водночас життєво важливим для нашої держави. Особливо гостро воно постало після початку повномасштабного вторгнення російської федерації. Загарбники одразу показали свою справжню мету — не лише зруйнувати міста, а й стерти українську мову там, де тільки з’являються. Маріуполь ще тримав оборону, а російські комунальники вже замінювали дорожні вказівники, демонструючи свою затятість. Тож сьогодні питання захисту української мови на вільних територіях — це вже не питання культури, а питання національного виживання.

Як держава реально захищає українську мову? Чи є механізми, що перетворюють закон на дієвий інструмент? Чи можуть покарати за відмову обслуговувати українською? Як реагує на це суспільство? І чи слід боятися “мовних патрулів”? Про це кореспондент Журнал “365 днів” поспілкувався з Уповноваженою із захисту державної мови Оленою Івановською.

– Як Секретаріат Уповноваженої реагує на звернення громадян щодо порушення їхніх мовних прав? Скільки таких звернень надходить щомісяця?

Мовні звернення громадян — це своєрідний барометр мовного життя країни. У жовтні 2025 року до Секретаріату Уповноваженого надійшло 272 звернення, у вересні — 294. Від початку року ми зареєстрували вже 2499 скарг щодо порушення Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Це стабільно високий показник, який свідчить про головне: українці не байдужі до мови, вони прагнуть жити у просторі, де українська звучить природно й гідно.

Кожне звернення ми розглядаємо уважно. З’ясовуємо обставини, надсилаємо запити до установ чи підприємств, де сталося порушення. Якщо факт підтверджується — представник Уповноваженої здійснює державний контроль. Ми вимагаємо усунути порушення, надаємо роз’яснення або складаємо протокол про адміністративну відповідальність.

Але суть нашої роботи не в покараннях, а у вихованні правової культури. Ми хочемо, щоб люди розуміли: спілкування державною мовою — це не формальність, а ознака поваги до закону і до себе. Ми працюємо також у комунікаційному полі. На сторінці Уповноваженої у Facebook регулярно з’являються приклади, коли завдяки небайдужості громадян вдається змінити ситуацію. Наприклад, після нашого втручання київська кав’ярня створила повноцінну україномовну версію сайту, а приватна клініка в Харкові повернула практику обслуговування пацієнтів українською.

Такі історії переконують: закон задає рамку, але справжні зміни творять люди — ті, хто не мовчить і відстоює своє право чути українську в освіті, медицині, сервісі, рекламі. Приємно бачити, що зростає не лише кількість звернень, а й їхня якість: громадяни дедалі краще знають закон, посилаються на конкретні статті, орієнтуються в механізмах захисту.

– Яка відповідальність передбачена для закладів, які відмовляються обслуговувати українською?

Закон чітко визначає: кожен громадянин має право отримати інформацію та послуги українською. Це — частина нашої громадянської гідності. Якщо заклад обслуговує іншою мовою без згоди клієнта — це порушення.

Відповідальність передбачена статтею 188-52 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Так, нещодавно в Харкові водія таксі оштрафували на 5100 гривень за відмову обслуговувати пасажирку українською. Компанія відреагувала негайно — водія заблокували, а всім працівникам нагадали про обов’язковість державної мови у спілкуванні з клієнтами.

Але наша мета — не штрафи. Ми прагнемо змінити звичку, прищеплену десятиліттями домінування чужої мови. Сьогодні українське суспільство дедалі менше толерує залишки колоніальної мовної інерції. Люди хочуть змін — і ми маємо дати їм дієві інструменти.

Найкращий результат дає роз’яснювальна робота. Коли заклад сам оновлює стандарти, впроваджує україномовний сервіс, проводить інструктаж для персоналу — це справжня перемога. Ми підтримуємо такі ініціативи, адже українська мова — не тягар, а ресурс довіри й конкурентна перевага.

В умовах війни, коли ворог продовжує політику “денацифікації”, спрямовану на знищення української ідентичності, мовне законодавство потребує посилення, а інституція Уповноваженого — кадрового зміцнення. Ми повинні гарантувати кожному громадянинові право отримувати інформацію та послуги державною мовою.

Мовні звички формуються з дитинства. Але саме освітні заклади, від садочка до університету, мають виховувати мовну стійкість. На жаль, за останніми опитуваннями, проведеними разом із ДСЯО, у київських школах зафіксовано зниження рівня спілкування українською на 10%.

Восени зросла і кількість скарг у сфері освіти — і ми оперативно реагуємо на кожен випадок. Ми також активно співпрацюємо з органами місцевого самоврядування. Надсилаємо рекомендації, роз’яснення, підтримуємо мовні ініціативи. Наприклад, Дніпровській міській раді ми порадили запровадити мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту — і рада ухвалила відповідне рішення. Це був важливий крок. Російська пісня сьогодні для більшості українців є тригером, і ми повинні захищати свій інформаційний простір.

Відповідальність є, але найефективніша вона тоді, коли переходить у мовну правосвідомість і взаємну повагу. Саме цього ми прагнемо.

– Чи є механізми забезпечення мовних прав людей з інвалідністю, зокрема користувачів жестової мови?

Так, і це дуже важливий напрям. Українська жестова мова — не допоміжний засіб, а повноцінна мова спільноти глухих України. Закон це чітко визнає. Стаття 23 Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” гарантує її підтримку, розвиток і підготовку перекладачів.

На жаль, у реальному житті ситуація ще далека від ідеальної: не всі телеканали мають сурдопереклад, не в кожній установі є перекладач. Це означає, що частина громадян досі не має рівного доступу до інформації та послуг.

Втім, маємо і позитивну динаміку: у Верховній Раді вже зареєстровано законопроєкт про українську жестову мову, який деталізує механізми її інтеграції в освіту, культуру й адміністративну сферу. Його ухвалення стане важливим кроком до справді інклюзивної мовної політики, у якій кожен може вільно користуватися мовою, бути почутим і брати участь у житті спільноти.

– У медіа часто згадують “мовні патрулі”. Чи існує щось подібне в Україні? І що є реальною альтернативою такій практиці?

Цей вислів з’явився ще у 2019 році — його запустила російська пропаганда, намагаючись залякати українців “каральними мовними формуваннями”. Це типовий прийом дезінформації — подати захист мови як утиск.

Сама фраза “мовний патруль” звучить загрозливо, по-радянськи. Порівняймо: “мовний патруль” і “мовний інспектор”. Перший — як каральний загін, другий — як фахівець, що допомагає. Але навіть “мовних інспекторів” закон не передбачає. Жодних “патрулів” в Україні немає.

Контроль за дотриманням мовного законодавства здійснює лише інституція Уповноваженого — у межах закону, через офіційних представників у регіонах. Це цивілізована модель, заснована на діалозі, просвіті та взаємній відповідальності.

Ми співпрацюємо з владою, бізнесом, громадами, освітянами, щоб українська звучала природно й упевнено. Приклад — історія з Харкова, коли таксист відмовився обслуговувати пасажирку українською. Реакція була правова, швидка і справедлива.

Альтернатива “мовним патрулям” — свідоме громадянське суспільство і дієва державна інституція. Українська мова не потребує охоронців — їй потрібні партнери. І найкращий “мовний патруль” — це кожен із нас, хто обирає українську щодня.